На Арктичнум небі поларноє зарево грало,

превічным снїгом, над пустынными горами. 

Вітер у темных узинах выв-завывав

тай ид вовчым співанкам и свою прибавляв. 

Тко май дуже в’д усьых выє у ґрупі? 

Малоє вовча Вільф из грубої ровты. 

Кортіло му скорі рости, быти дужым,

байловав у всюм быти Вільф самостуйным. 

«Уже ʼм урус! Сильный им!» — Вільф фурт ся хвалив.  

Треновав си шіковность, як красти ся вчив. 

Ай якось вночи, было вто по вечери, 

Поселили ся медведі у вовчуй пещері. 

Тай єдно, што вчинити вовцям мож было, —

Вто пуйти тай найти си новоє житло. 

Говкнув Вільф: — Буду вести усьых, ги вожай! 

Засміяли ся вовці: — Щи ʼсь малоє вовча! 

Пудростеш — та й зуправді поведеш ровту!

— Я итак ото знаву! — удказав Вільф гордо. 

Тай глядати салаш ся пустили вовкы 

крузь глыбокі снїгы, по ледови рікы. 

Вільф из силы усьої старав ся ніґде не обстати,

айбо сил ищи мало было у вовчати. 

Пудыймала ся ровта крутыми путями, 

Тадь а Вільфик ледвы устигав за вовцями. 

Умореный, вовчик на минутку лиш став. 

Нагле снїг повалив… 

… и наш вовк ся истратив! 

Ун бы гойкнув «спасайте!» другым вовкам,

но быв гордый, захриплый, та незбировав. 

Потоптав ся на містї, убвив ся хвостом,

межи снїга забыв ся чуткым вовчым сном. 

Туй ся зачуло:

РИП!

И учув вовк:

ХРЯС! 

Вільф пудскочив —

не побояв ся!

По ледови ховзкому не побігнув. 

Розчепарив лабкы тай на містї застыв. 

Проломив ся пуд люд тай подумав: «Так, но!

Се конець!» Ай по правді всьо ся лиш зачало. 

Наш герой, до ґалибы, плавати не знав, 

ай учув го подеко й на помуч пристав. 

Ун говкнув на вовка: — Имняй ся за руг!

Тко вто быв? Кит-нарвал ци морськый єдноруг! 

Вільф ся ймив — гордость туй бы была не до дїла, —

и благый кит го унюс на беспечну містину. 

— Туй, на ледови світа мого межа, —

вповів кит-єдноруг тай закликав моржа. 

Морж ся пробудив, вустами кынув, 

клынцакы си почистив, смачно позівнув. 

Вільфа зазвідав: — Истратив ся? Быват. 

Залізай ми на плечі, най тя вто вже не журит. 

Из грубым моржом каждый путик легкый,

тай пушли вни у горы, де бык пыжмовый. 

Дале Вільфа понюс пыжмовый бык патлатый…

Пак и лишка поларна прийшла путь указати.

Гусака избудити тоже прийшло ся,

тай ун Вільфа повюх ид могучому лосьови!

Вповів вовкови лось: — Ты глядаш дорогу?

Сись край знаву май лїпше, гикой свої рогы! 

За перелаз крутый пуд клїп ока пруйшли ся,

Тай застали іх измерькы, де ялинка росте.

Туй ся зачуло: — Теперь я провудниця!

Єм мотылик нучный, имня ми Медвідиця!

Кой над рано в ялиць золотили ся верьшкы,

привела она Вільфа до новучкої хыжкы.

Дуже ся радовали 

и старі, й цімборы!

Тай мотыльови-медвідици 

дяковали вовкы.

И кой зарї поларні хащу всю озаряли,

думав Вільф о моржови, о лишці, нарвалови,

о быкови пыжматум, могучум лоси,

о гусакови тай мотыли-медвідици.

«Аж кось нагле из них тоже трафит у біду,

И я ім поможу, путь ид ровті найду!»

Вільф у сьому поході гибы помудрів,

світ поларный теперь йому потеплів.

Хотьяк тяжко тя в животі доля трясе,  

а совісні стрітіня з другыми — лиш на хосен!