Мама Му стояла на толоцї тай думала си: «Яка парадна осень! Якый фарбистый лист! Ище й так гожо блищит межи деревами сонце».

Кой нагле она дашто выглипала.

– Укажу йсе Воронови,  кой прийде, – вповіла она. – Фест ся зрадує.

Мах, мах, гуп. Ото сів Ворон. 

– Здоров, Вороне! – поклонила ся Мама Му. – Прилетїв ись?

– Здоровля, Мамо Му, – удвітив Ворон. 

– Потьме, дашто ти укажу, – вповіла Мама Му.

Она пушла ид деревови, што недалеко росло. 

– Уже м мало не всьоє туй відїв, – уповів Ворон. – Што туй ище годно быти? 

– Му-у, дашто файноє, – удвітила Мама Му. – Такой увидиш. 

– Адде! – уповіла Мама Му тай задерла голову. – Никай!

– Адде? – перезвідав Ворон тай глипнув удолину. – Може ми не будеш указовати дерева? Тма в ня роботы. Ніколи ми на дурничкы никати.

– Пак айбо поникай, Вороне. Поникай удгорї на дерево тай увидиш, што вчинили дїти.

– Што?! – почудовався Ворон. – Ракаш дощок? Дїти натігали на дерево ракаш дощок?! 

– Вто хыжа, Вороне.

– Хыжа?

– Айно, удвітила Мама Му. – Дїти дуже валовшні. Они рубали дощкы тай забивали гвуздя. Тай удала в них ся хыжа. Му-у! Яка вна файна!

– Цїле файна, – пристав на вто Ворон. 

– Кар-р! Они пушли гет! – Ворон помахав крыльми. – Хоть хыжа готова! Та нашто кудысь ити?

– Може вни пушли дому? – зазвідала Мама Му.

– Дому! – форкнув Ворон. – Нашто ити дому, кой хыжа готова? У нюй треба жити! Ставлят на вто, обы жити. Нашто инак класти хыжі? 

– Я тоже хочу класти, – уповіла Мама Му. 

Ворон ся почудовав, ци нагодов недочув.

– Хыжу? – перезвідав ун. 

– Му-у, – удвітила Мама Му. – Хыжу. На дереві.

– На дереві? – перезвідав Ворон. – Нєт, нєт, нєт! 

Ун зачав казати помалы тай дуже розлучно: 

– Ты корова, Мамо Му. Повтари за мнов: «Корова м. Коровы не лїзавут на дерева тай не ставлят хыжі». Уповіш исе.

– Хочу поставити хыжу.

Ворон уповів ище май розлучно:

– Коровы. Не. Кладут. Хыжі. Ану повтари!

– Треба ми гвуздя тай клепач, – уповіла Мама Му.

– Айбо удкы ты, корово, узьмеш дощкы? – гойкнув Ворон.

– Там ся устало крехты тых, што натїгали дїти, – удвітила Мама Му.

– А ще што? – зазвідав Ворон.

– Клепач, Вороне. Треба ми клепач. Кой кла…

– Пак айбо ты корова! Коровам не треба клепачі.

– Аж они кладут хыжу та треба. 

Ворон заткав вуха тай гатковав:

«Хыба коровы ставлят хыжі?».

– Треба бити посеред ковпака гвозда, – уповіла Мама Му.

– Нєт! – гойкнув Ворон. – Пак и рук у тя не є! Чотыри в тя копыта. Не є ти чим ани держати клепач.

Ворон зажмурив очи.

– Она держит! – прошептав ун. 

Мама Му товкла клепачом тай чула ся щастливов. Она співала:

– Бити треба посеред гвозда! Посеред гвозда, посеред гвозда, посеред гвозда!

Она зирькала через плече, байлувучи розникати, ци добре бє. 

– Не годен им на йсе никати, – вповів Ворон. – Алерґія в ня на коров, котрі забивавут гвозды. Мене обмече. Черлеными цятками по всюм тїлї. Уже м бетіжный. Треба ми дому. 

Овва!

– Йо-йой! – уповіла Мама Му.

Воронови ся вчинило весело. 

– Гвузд ся зогнув! – гойкнув ун, тыцькавучи крылом. 

Мама Му дуркнула по другум.

– Йо-йой! – упят уповіла вна. 

– Тай сись ся зогнув! – гойкнув Ворон. – Ты сяк усьоє позагынаш. Пак треба бити посеред гвозда!

– Я знаву, – уповіла Мама Му. – Айбо тяжко вто доникати, кой держиш клепач хвостом. А муй хвуст иззаду. Подеколи я не трафляву у гвузд.

«У гвузд? – промымрав Ворон. – Подеколи она не трафлят ани в дощку». 

– Мамо Му, ци вто мож держати пилку хвостом? – гойкнув Ворон.

– Му-у, Вороне, – уповіла Мама Му тай имила ся пилити. – Аж у тя є хвуст, та мож. Айбо ун не у всьых є. А аж и є, та ним не легко держати. Тотож хвостом. 

– Пак айбо буде криво!

– Му-у, Вороне, вто не бай.

– Кар! Аж уйде криво, та буде неправильно!

– Сут рузні способы чинити правильно.

– Пак нєт, нєт! – гойкнув Ворон. – Правильно є правильно, а криво є криво.

– Дощка провисала, айбо не удпильовала ся. Тогды Мама Му крехты ї дюґнула тай дощка ся вдломила. 

– Гур-ра! – гойкнула Мама Му. – Побировала м. Хыжа готова.

– Кар-кар! – удвітив Ворон. – Ледвы ци мож прузвати хыжов варешто. 

– Теперь изыйду долу, – радусно вповіла Мама Му. 

– Нєт! – гойкнув Ворон. – Кой хыжа готова, та довжна сь ся в нюй устати. Жити! Бавитися! Не лишати і! Бо инак нашто класти хыжу на дереві, а дале ити ид другому деревови та ставити ище єдну хыжу? А аж усі сяк мут чинити?! Тогды у всюй хащи на каждум деревы буде хыжа. Та што вто буде за хаща?!

– Ачей, весела, – удвітила Мама Му. 

– Весела?! – перезвідав Ворон. – Но кый ґалиба! Каждый раз, кой дятель стане ковтати в дерево, на голову му ся буде годна урвати хыжа! Тай ты си мыслиш, аж ото весело?!

– Аж оты хыжі файні, та…

– Файні? – гойкнув Ворон. – Называш сись кривый ракаш дощок файным? Ты не знаєш, які годні быти файні хыжі!

– А ты, видав, знаєш, – супокуйно удвітила Мама Му.

– Знаву! Кар-р! Но пак ай як, я знаву! Такой ти укажу, як ставити хыжу. Айбо раз си маву найти мою серсаму. 

туй ни є!

Ворон робив. Было в нього вшитко: клепач, гвуздя, пилка, дощкы, шрубы, шрубник, игла, нитка, шивча машинка, сок, термос, хлїбець из маслом, кукер тай вороняча фана. 

Ун ставив дуже шіковно.

Придала му ся скоро вся його серсама. Гвуздя ся загынало, шрубы ся рунали.

Ун фурт дашто міряв тай важив. 

И наконець хыжа было готова.

– Удала ся вороняча палата! – выкрикнула Мама Му уд пуднесеня. 

– Теперь ми неє што чинити, – понурив ся Ворон.

– Пак айбо поставив ись хыжу, – сперечила Мама Му. – Она така файна, Вороне!

– Пак айбо вна вже готова, – уповів Ворон. – Тай што дале робити? Што си ще угадати? Што чинят, кой хыжа готова?

– Не посидиш у нюй? И не надтягнеш ся усередину? 

– Поникаш… не поникаш… Зашто все треба зазирати у хыжі, котрі ставиш? Нішто ми чинити, лиш цїлыми днями ся надтігати у всї хыжі. Треба ми дому. Май ся!

Мах, мах, мах. Ворон полетїв гет. 

– Май ся, Вороне. – уповіла Мама Му. – Поставив ись фест парадну хыжу. 

Айбо Ворон ї не чув, бо вжек быв далеко у Воронячуй хащи. 

Не бай, што єден-два гвозды ся зогнули.

Айбо хыжа ся вдала нївроку.