— Йой!.. — співаночка ся вбырвала, бо Заячок нагле порозумів, аж домак не знає пути назад! 

Відїв сперед ся чужу улицю тай незнакомі хыжі.

Небога побіг у єден бук… у другый… Около ся вшитко закрутило — бовты, дверї, лабы, крыла… Заячок из кымось ся збив, упав, а кой ся очув — увідїв, аж сидит на пішуй улици межи россыпаными яблоками.

Коло нього сидїв Медвідик тай сукав ся за чоло:

— Де ся женеш? — бурчав ун. — Избив ись ня!

— Перебач, я… я ся стратив! — уповів Заячок. 

— Як ись ся стратив? Ты што — не знаєш свого адреса? 

— Н-не знаву… 

— Но пак, а як ся называт ваша улиця? — замішав ся у бесїду прохожый пан Фламінґо.

— Як ся называт?.. — ростратив ся Заячок. — Йой, пак няньо ми казав… На нашуй улици є велика звунна турня з часувником… напротив мого оболока…

—  Придумав им! — нагле угойкнув Медвідик. — Ни муй дом, видиш? Ун туйкы — майвосокый. Лїзьме на стріху, удты увидиме твою турню з часувником тай порозумієме, як ити до тебе дому.

Дїти так и вчинили, тай сріберный вытяг пудойняв іх на горішньый шток. Удты вни улїзли на стріху, а тогды ся ще й удрабали на комено. 

— Огов… Як туй красно!.. — выговкнув Заячок.

Сперед їхньыми очима быв цїлый варош: челлені стріхы, широка ріка из лодьками тай шіфами, а над сим усьым западало великоє золотистоє сонце. 

— Турня! Моя турня з часувником! — выговкнув Заячок. — Ни де є — видиш?! Теперь знаву, куды маву ити!..

Кой они ся спущали вытягом удолину, Заячок уповів:

— Медвідику, прийди до ня завтра. Пуйдеме ся на біциґльох возити.

— Добре, — уповів Медвідик. — Я ся люблю возити… А ще фест люблю вто, што у твоюй баночцї!.. Завтра прийду. Лиш ми позвони та вповіш, яка в тя улиця тай нумеро хыжі. А моє телефоноє число ты затямиш: 1-2-3-4-5! — засміяв ся Медвідик, удклонився тай помахав лабков.

Заячок му помахав у одвіт тай радусно поскакав домку.

Ун пробіг єдну улицю, другу, извернув управо, айбо улицї ся так часто переплїтали, што Заячок ся необавкы истратив из пути упят. 

Вон ся вже змерькло тай стало май студено. Тіні оживали, а шухоты — пужали. 

Заячок учув, як йому пуд кожушок залїзат страх. Ун упят побайловав зановтити співаночку, айбо она ся гет не співала. Місто співанкы уходило то «жи-жи», то «зи-зи», то «йо-йой»… 

Обы не было так страшно, Заячок узяв у лабку прутик тай пушов дале. 

Ун зыйшов ид ріцї, убіг на муст тай увідїв рыболовну лодьку. У лодьцї сидїв Пелікан. 

Заячок ся нарадив зазвідати го дорогу тай зопер ся на держакы моста. 

Туй нагле — не знати як! — баночка из медом уховзла му ся з рук тай помалы, гибы у снови, зачала падати у воду. 

Учуло ся «бульк!» — тай Заячкови ся на минутку привідїло, аж уракаши из баночков у воду булькнуло и його сердечко…

Небожати уйшли на вочка слызы, тай ун ся кріпко зажмурив, вбы не розревати ся наголос. Айбо кой упят поникав на воду — увідїв сперед собов… Пелікана из ростуленым дзьобаком, у котрум ся блищала баночка з медом! 

— Йой!.. — лиш и годен быв уповісти Заячок. — Як?.. Як исте йсе вчинили?..

— Е, се ще нич! — радусно повідав Пелікан. — Генто у Днїпрови имив им АДСЯКУ щучищу!!! — засміяв ся ун тай широко розвюх крыльми. 

Тымчасом вечур, ги темна вода ся налливав у кажджу уличку, у кажджый закуточок. 

По позолоченых місяцьом трамвайный шинах талабала друбненька фіґурка из баночков меда.

Нетвердо чапкали коцков маленькі лабкы, тай раз за разом чуло ся тихіцькоє: 

Ж-жи… ж-жи,

з-зи… з-зи, 

йо-йой…

Нагле Заячок увідїв трамвайову заставку. Там стояв трамвай число 5. 

«О, пак исе наш трамвай! Ун стає коло нашого дома!» — израдовав ся Заячок. 

Ун кріпко обыяв банку з медом, заскочив у трамвай тай сїв на сїдак иззаду. Лиш теперь Заячок учув, як ся натрудили його лабкы… 

Дверї ся заперли — тай трамвайчик весело зазвеленьконїв вечурньым варошом.

— Заставка «Улиця Морковляна»! — выголосив трамвайчик.

— МОРКОВЛЯНА?! — не повіровав свому щастьови Заячок. — Пак исе МОЯ УЛИЦЯ тай моя заставка! Я ся нагадав!.. — угойкнув ун тай ускочив у роздопертї дверї. 

Тымчасом Заячкова мама ногы си не чула, докы глядала свою дьитиночку. 

— Заячку! Сыночку! — на всї бокы выгойковала вна, айбо нїтко юй ся не взывав. 

А Заячок, кой ускочив из трамвайчика, нараз увідїв мамку. Ун загойкав: 

— МАМО! МАМО! — тай вер ся ид нюй. 

Мама пудхопила сына на рукы тай муцно-муцно-муцно го обыяла. 

— Де сь быв, де сь блудив, муй маленькый, муй дорогый Заячку? — фурт повтаряла вна. 

— Мамо, я… я ни… йсе про тебе… уд постуды… 

Тай Заячок протяг мамцї баночку з медом. 

Великый варош спав. Айбо на єднуй улици, у єднуй хыжцї, світив ся оболочок. 

Тай аж ся добре приникати, мож было увідїти маленького Заячика из його мамов. Они сидїли на кухни, радусно за штось бесїдовали тай пили чай из пахливым липовым медом.